Останнім часом я свідомо зацікавився своєю творчістю. Виявляється я захоплююсь проміжними станами.
Не удар, а його наслідок. Не слова, а пауза, значення між словами, затримана поезія у мовчанні закоханих. Не прибуття потяга, а його спокуслива очікуваність.
Не дощ, а калюжі. Не блискавка, а відблиск. Відбитки у міських вікнах, вітрини, які передзеркалюють усі міські відблиски. Не реклама, а шматки афіш на старих рекламних щитах.
Не чорне або біле, а море сірого всередині. Очікування. Переходи.
Яскраві спалахи мені незнайомі; я люблю переходи. Не фіксовані стани, а проміжні. Не яскравий день або глибока ніч, а сутінки, ті стани, коли складно точно сказати що і де.
Я вражений і надихнутий постійною непостійністю, рухливістю всього. Не звук, атака, бризк - але линучий відгомін. У дитинстві я любив класти голову на піаніно і слухати годинами затихання струн. Це було настільки мінливо, проникливо, надзвичайно глибоко - до самої глибини душі. Декаданс? Спокій, злагода? Ні. Просто проміжні стани - час світанку, час перед заходом сонця, коли птахи заспокоюються, а сонце занурюється в темне завтра.
Якби я був рибою, я б плавав у маленькому протоку, що під’єднаний до океану з бурхливою течією припливів і відливів, зі шорохом піску, рикотом двигунів, криками медуз, дельфінів, акул і глухим темним кутом повної тиші та відокремлення без будь-якого руху води. У тому сантиметрі, де вода ледь рухається від бурхливого потоку до повного спокою.
Ні те, ні це мені незнайоме. Є елемент у системі, що збалансовує обидва крайні стани. Там я живу.
І ще. Я залишаю 10% собі, а залишок йде нашим 🇺🇦 хлопцям на Перемогу.
Ю.П.